На маківці літа, 15 липня 2012 р., нашому колезі і Вчителю Андрію Никифоровичу СКРИПНИКУ виповнилося 90. Дата знаменна, про яку подумки мріють нимало людей. I цей вікшановний ювіляр прожив достойно, як і подобає справжньому чоловіку.

Народився Андрій Никифорович в с.Левківка Ізюмського району Харківської області в сім'ї працелюбних хліборобів Никифора Семеновича і Уляни Іванівни. Андрійко, як і кожен сільський хлопчик, пас гусей, корову, виконував іншу посильну роботу.

В 1929 р. пішов у перший клас Левківської семирічної школи. В 1930 батьки переїхали в Донецьк І жили на Застанційному селищі міста. Сім'я отримала квартиру на селищі Ветка. Батько, закінчивши шахтні курси, пішов працювати підземним електрослюсарем. Андрійко вчився в 65-й школі, яку закінчив в 1940 р. Після цього був призваний до лав Радянської Армії. Почав служити на Далекому Сході в 304-му Червонопрапорному полку 22-ї стрілецької дивізії. Полк розмістився в місцевості Падь Кочевна. Всі жили в землянках, але в них стояли буржуйки І було тепло. А от зі взуттям було скрутно, ходили в простих черевиках, які обмотували онучами, щоб не замерзали ноги. Оскільки наш Андрій Никифорович мав середню освіту, йога зразу ж направили в школу сержантів, з якої він вийшов командиром розрахунку 82-мілімітрових мінометів. Враховуючи, що курсант Скрипник гарно вчився, йому зразу ж присвоїли звання заступника політрука І перевели в 3 роту цього ж полку на посаду замполіта роти, а фактично політрука, так як такого в роті не було.

22 червня 1941 р. - чорний день в історії всіх народів СРСР, на який віроломно напала фашистська Німеччина.

- На початку липня, - згадує Андрій Никифорович, - зіфали бойову тривогу, видали патрони І по дві гранати. Полк передислокувався поближче до кордону з Маньчжурією, яка була уже окупована японцями. Наша 3 рота зайняла висоту під назвою «Шапка».

Почали будувати укріплення. Через балку було добре видно японських солдат, які проживали в добре обладнаних дзотах. Побудували 6 рядів дротяної огорожі. В окопах поставили по два кулемети, коло яких чергували цілодобово подві години двасолдати. Це робилось тому, що Японія як союзник Німеччини могла в будь-який момент напасти на нас. Відступаючий 1941 р. зробив свою погану справу. По-пршилось харчування, давали по 300 г на добу хлі-а, який треба було рубати сокирою, тому що на морозі він замерзав. Але ніхто не скаржився, ніхто не впадав в паніку. Черевики рвалися, і солдати з російських сіл почали плести личаки І поверх них обмотували ноги онучами. Отак і спасалися від морозів. На початку весни 1943 р. наше становище покращало. Ми почали отримувати американські консерви, теплі черевики. А морально було надзвичайно важко тому, що солдати з України, Білорусії І ряду окупованих областей Росії не отримували вісточок від своїх рідних. Ми підтримували один одного як могли. Наприклад, якщохлопці з Таджикистану, Казахстану, Туркменії, Узбекістану одержували посилки - ці посилки були для всіх. Всі по братськи ділилися всім - цей неписаний закон солдатської взаємодопомоги ніколи не порушувався в ті страшні роки. На початку жовтня 1943 р. я отримав вісточку від батьків і зрадів несказанно, що вони живі. Справа в тому, що батько з іншими патріотами (а він не був підпільником) виводили з ладу шахти, щоб окупанти не могли добувати вугілля. Як завжди, знайшлися зрадники, І цих людей почали шукати. Мої батьки змушені були втекти в м.Селідове, де жили дальні родичі. Там вони знаходились до самого визволення Донбасу. Батька, як спеціаліста, направили в м.Саратов на військовий завод. Потім на основі наказу уряду шахтарі були звільнені від служби, выправлялись на відновлення шахт Донбасу, І батька направили в Новогродівку.

На початку 1943 р. батьки одержали похоронку, де було сказано, що іх син загинув смертю хоробрих. Але ні мамо ні батько в це не вірили. 9 травня священна війна закінчилась перемогаю, але не для нас. 9 серпня в 9.00 ми перейшли кордон Китаю (Маньчжурія) і йшли по суцільному бездоріжжю. Машини «Студебекер» тягли через сопки 180-190 бійців і вийшли на дорогу, що вела на Муданцзян. Японські самураї залишали невеликі фупи в типу наших військ і вночі нападали на наші частини. Я був поранений, мені розбило перепонку вуха, а також було два поранения в ногу. Війна закінчилась, але наш полк посадили на кораблі і висадили на Камчатці. Там ми будували казарми І жили в палатках. На початку 1947 р. мене демобілізували І я вирішив вступати до Сталінського педінституту на історичний факультет. Вступив, а через два місяці навчання розчарувався. В 1948 р. поступив на гірничо-механічний факультет ДПІ, а вечорами працював у видавництві «Радянська Донеччина». Після закінчення вузу як одного з кращих студентів мене залишили асистентом кафедри «Техніка безпеки». У1960 р.вуз послав мене на стажування на шахту «Бутовка-Донецъка», де я працював помічником начальника вентиляції шахти.

В 1962 р. мене призначили начальником вентиляції шахти. В цьому ж році я повернувся на рідну кафедру, працював асистентом І за сумісництвом зам. декана заочного відділення (по 1972 р.). В цей час поступив на заочне відділення Харківського юридичного інституту, щоб отримати професіональні знания, які використав при підготовці дисертації. Дисертацію захистив в Інституті держави І права АН УРСР в 1975 р. Потім розробив І читав курс «Основи трудового права».

31994 р. наказом ректора правники з кафедри «Охорона праці» були переведені на кафедру історії. Андрій Никифорович чимало зробив, щоб кафедра піднялась на новий рівень, і вона стала на-зиватися кафедрою історії І права. Він завжди допомагав колегам, відвідував лекції, роз'яснював складні юридичні моменти і всіляко підтримував тих, хто до нього за цим звертався.

Всі плани Андрія Никифоровича завжди підтримувала йога любов Ганна Петрівна, випускниця Київського інституту легкої промисловості, з якою вони побралися в 1950 р. Вона подарувала йому сина та доньку, є гарною господинею і доброзичливою людиною. Андрій Никифорович нічого людського не цурається, він і тепер, навітьу свої 90, і 100 грамів вип'є, і потанцює, а осінніми та зимовими вечорами читає класиків української і світової літератури. Коронний танець АН. Скрипника- вальс «Насопках Маньчжурії». Ось такий він - солдат, викладач, дідусь, дачник, жипєлюб. I ми бажаємо нашому Андрію Никифоровичу «многая, многая, многая літа» нарадість дітям, онукам, правнукам, друзям.

П. МЕЛЕШКО, I. СТУПАК, колеги