В конце прошлого учебного года кафедра истории и права провела конкурс студенческих работ (руководитель - доцент кафедры В.В. Гончаров), посвященный 65-летию освобождения Донбасса от немецко-фашистских захватчиков, которую наш край отпраздновал 8 сентября. Наверное, в каждой семье живут воспоминания о той страшной войне, передаваемые из поколения в поколение от ее участников и очевидцев, и нынешняя молодежь искренне восхищается подвигами своих дедушек и бабушек, бывших в то лихое время практически их сверстниками. Очевидно поэтому на этом конкурсе было так много душевных, неформальных работ. А подвиг 23-летнего героя Советского Союза (звание присвоено посмертно) капитана Ивана Федякова, совершившего 70 геройских боевых вылетов и при выполнении задания при освобождении Донбасса направившего свой подбитый самолет в скопление фашистских танков и автомашин, так впечатлил студента группы СП-07б Е. МАЛЕВАННОГО, что он посвятил ему стихотворную поэму "Летчик, погибший в честь Победы".

К сожалению, невозможно опубликовать в газете все конкурсные работы, поэтому предлагаем вашему вниманию одну из лучших.

Важкий шлях до перемоги
Присвячується моїй рідній бабусі Прокопенко Марії Семенівні

Навчаючись у першому класі СШ №8 м. Костянтинівки (а це був 1941-42 навчальний рік), я написала й сховала від усіх маленький віршик про те, як величезні фашистські чорні чоботи топчуть рідну нашу землю.

Вірша я не пам'ятаю, але назавжди в моїй пам'яті залишився той перший клас: то ми вчимося, то в школі розташувались німецькі солдати, коні йдемо додому; одні сторінки букваря читаємо, інші попарно склеїти наказує вчителька (витираючи сльози): їх не можна навіть розглядати...

Коли і як саме фашисти зайняли наше місто, моя пам'ять не зберегла. А ось одного солдата Радянської Армії я наче сьогодні бачу. Ми зустріли його на березі річки Торець, у заростях. Поранений, він не зміг наздогнати свою роту (наші війська відступали) і переховувався тут. Один! Серед ворогів! Наші хлопчики кинулися до бійця, принесли йому поїсти...

Спасти його допомогла вчителька (більше нікому ми не сказали про це!). Його сім'я жила в сусідньому селі Шультіно. Їм повідомила про сина Марія Стефаніївна; потайки, вночі, переправили ледь живого в село. Витримав, оклимав! Уже після визволення Донбасу йшов на фронт, заходив у школу. Ми раділи, плакали і сміялись. Діти, діти війни...

Окупанти змушували працювати всіх дорослих (з чотирнадцяти!), а ми, діти, чекали їх, боячись, що можуть і не повернутися додому. Звісток від батьків з фронту не одержували, не знали, чи живі вони, де наша армія.

Прийшла в дім наш звістка: середню мою сестру Дуняшку забирають до Німеччини. Плакали всі, втішали дівчину (їй було тоді 17), збирали в далеку, страшну дорогу. Майже 2,4 млн українців було вивезено для примусової роботи у Німеччину. Цілі состави лише з нашого Костянтинівського району відправляли на каторжну роботу за кордон... Як це батьки і родичі зробили, я не знала, бо малій не довіряли серйозних таємниць, але сестра втекла з вагону, взявши на руки чиюсь дитину, а знайомі відвели її до жінки, яка нас раніше і не знала. Там вона переховувалась від німців і поліцаїв. А замість неї взяли старшу сестру Поліну в казарми, погрожували розстріляти всю сім'ю. Та ось ми отримали листа з Н. від Дуняшки (якось зробили це добрі люди). Відпустили Поліну. А Дуняшку ми потайки відвідували боялись їх і намагались бути осторонь. А вони (мабуть, згадуючи свої сім'ї) намагалися з нами спілкуватися. Пам'ятаю, що ми ніяк не хотіли повторювати їхні німецькі слова. А вони намагалися нас навчити: "шпрехати".

Правди про події на фронті ми (а мабуть, і дорослі) не знали. А ось по поведінці і з розмов німецьких солдат почали розуміти, що положення змінилося. Одного разу я почула, як санітар німецький тихенько причитав: "Гітлер капут, Гітлер капут!".

Так, почався період наступу радянських військ, активних дій партизанських загонів (німці дуже боялись партизанів) і визволення території від загарбників...

Воєнне, все ще тяжке, голодне життя... Але ж - вільне! Це щастя волі, радість нас, дітей, почалися з того, що одного ранку ми крізь щілини в заборі побачили нашого розвідника, рідного солдата. Не витримали, вибігли, а він спитав:"Німців, фріців нема?". "Нема, нема !", - ми так впевнено це сказали, що розвідник повірив, повернув назад, а вже за хвилину одні бійці притягнули гармату до нашого двору, замаскували її, а інші побігли далі. Ось так нас, дітей нашої вулиці, визволили. Місто теж очистили від ворогів, звичайно, з боями, стріляниною, бомбами, смертями.

Смерть... Скільки нам довелося бачити її! Коли німці відступали, вони знищували все: діючі заводи, вокзали, будівлі, лікарні і... людей. Зігнали в приміщення школи № 10 людей (і дітей теж!) і підпалили її. Нам з вікна було видно цей вогонь, бо школа стояла на горі. Місто зайняли наші війська, а бомбардували його німці, нещадно знищуючи маси людей. Ми з сестрою бігли до тітки, що переховувала нашу Дуняшку, там, думали, не так бомбили. Та де там! Скільки мертвих людей я бачила!..

Поволі спокій опанував людьми. Але життя було тяжким. З фронту прийшла нам похоронка - батько наш загинув у бою. "Ні! - сказала, обіймаючи нас, мама. - Він живий. Я це відчуваю".

Низький уклін Вам, мамо, за таке прекрасне відчуття! Живий був наш батько! Помилково прислали похоронку. Він був поранений в бою, в якому майже всі загинули. Якось пізно ввечері постукав хтось у вікно... Батько після шпиталю повернувся додому!.. Фронт був далеко вже від Донбасу, прямував на захід. А ми в своїй Костянтинівці обговорювали свідки Інформбюро, дорослі працювали, а школяри збиралиі відсилали бійцям посилки: шкарпетки, тютюн, солодощі і таке інше. Готували концерти і виступали в шпиталях і лікарнях, допомагали тяжко пораненим. Коли і що ми їли, важко пригадати. Багато хто в ті часи їздив "міняти": везли в села якісь речі, одяг і обмінювали це на продукти. То була велика радість, коли сестри повертались з села і привозили картоплю, зерно, якісь овочі. Садочок і город підтримував сім'ю, там працювали діти, бо дорослим не вистачало часу.

Важким і довгим був шлях до Перемоги. Зустріли ми її зі сльозами на очах. Після 9 травня 1945 року у нас ще багато разів було свято. Коли в сім'ї сусідів, родичів та знайомих повертався з війни батько чи старший брат, щасливі люди запрошували друзів на зустріч воїна. І між собою називали ми це Днем Перемоги.

Ось такими були дитячі роки в період війни наших дідусів та бабусь. Заслужено, хоч і з великим запізненням, дали їм статус "Діти війни". Мені здається, що вірніше було б вважати їх учасниками війни і значно розширити пільги для них. А головне - більше уваги і пошани!

У. КОЛЕСНИК,
студентка групи КС.07а